На годиннику вже о пів на другу всі вже сплять, у моєму вусі лунає чергова пісня і я обираю замість вих сну написати сюди декілька рядків.
Думала, яку тему зачепити сьогодні, але краще розповім про своє студентське-дистанційне життя. Коротко, 24/7 я майже постійно за ноутом, який своїм ступорем і командою loading натякає, що так довго не протягне. Я щаслива, 2 предмети вже зможу закрити до кінця листопаду, а ще позавчора закінчився дуже важливий етап у моєму житті, а як відомо, коли щось завершується, значить щось повинно початися. Почуваю себе вільною в шаленому ритмі життя розриваючись між навчанням, роботою, родиною та друзями. Але, як же ж я кайфую, коли кожна хвилина має для мене цінність. Сон на вихідних уже, як розкішний подарунок, бо якось так трапляється, що то зранку я проводжу заняття, то сусіди затівають черговий ремонт, або родина гомонить на всю квартиру. Надіюсь після цього посту дехто зрозуміє, що вранці не обов’язково розкривати всі можливості свого голосу. У моїх друзів з’явилася моя дитяча мрія — вівчарка на ім’я Локи. І хоча, цей член родини вже більш як 3 місяці в їхній сім’ї, тільки нещодавно я змогла з ним познайомитись. Міла сказала, що я єдина людина з гостей, на яку він не став гавкати, та дав зняти себе на камеру. Зазвичай він просто вибиває телефон із рук… Вечір п’ятниці мені запам’ятається на довго. Гра в «Кулінаріум», традиційниий салат Цезар за Мілиним рецептом, доволі кумедна ситуація з псом, якому Локі сподобався настільки, що той вирішив перестрибнути доволі високий забор та гра «Хто шпіон?», де відразу було зрозуміло, хто є хто, але щоби познущатися й добряче посміятися ми продовжували ставити одне одному питання. Короче, розважались, як могли. Ааа, до речі, ви коли-небудь бачили маленького циркового пса? Я так, і чесно трюки, які виробляє той пес це просто копець як смішно.
Уже тиждень, як я поринула у творчість, читаю вірші, з’явився час для прочитання книжок із власного списку, а не з вимог Міністерства Освіти, складаю картину-мозайку та дуже сильно хочеться малювати. Тому в Ірен знову з’являться декілька картин, які доведеться кудись подіти, хоча мама вже давно має для цього окрему стіну у вітальні.
Чекаю на Різдво, але хочеться якомога більше теплої та сонячної осені. У похмурі дні єдина думка, яка допомагає тобі вижити так це те, що до Різдва не так уже ж далеко й зовсім скоро ти будеш сидіти в родиному колі, склавши сесію та переглядати серіали та фільми, на яких так не вистачало часу. Саме ця миттєва думка завжди тримає мене на плаву.
Якось так, наступного разу поділюся з вами свої думками щодо рамок краси та роздумами на основі книги «Визначні роки. Від 20–30».